
Мій батько був старостою сільського хору. Була така дивна посада в ті часи в художній самодіяльності.
На Різдво й новий рік хор співав "Добрий вечір тобі, пане господарю... Радуйся! Ой, радуйся, Земле, Син Божий народився"...
Потім до батька приїхали гості з обкому партії. Гості їли холодець з хроном, майонез, пили самогонку і розказували анекдоти про Брежнєва.
- Треба, Михайло Логвинович, в тій пісні коє-шо помінять, - казав секретар обкому партії.
Не "син божий", а "рік новий", бо бога ж нема в нас тепер...
- Харашо, добре, - казав батько... -Нема, то й нема... Поміняєм...
Але не міняв...
- Дураки, блядь! - казав батько, коли гості вже напилися, наїлися, й поїхали в Черкаси строїть комунізм...
В квітні батько співав "Лєнін всєгда живой", біля пам'ятника Леніну. Леніна тоді ніхто не забороняв і не заперечував його існування.
Ото так і жили - між Христом і Леніном.
Я Христа уважав більше, бо на Христа були канікули, хлопушки, бенгальські вогні, санки і кульок з канфетами.
Крім того, на Христа можна було піти до баби Уляни колядувать і вона могла дать аж 5-ть рублів.
А на Леніна ніхера не було інтересного.
І баба Уляна за Леніна нічого зроду не платила.
текст: Віталій Чепинога